Між етикою і естетикою

Все, що ми творимо, є артикуляцією лише

частки архитексту, просто текстом

(друкованим, писаним, виголошеним,

візуальним, подієвим, мисленим)

Кривенко в ЕНУ 

Своїм успіхом “Post-Поступ”, а відтак і всі ми, що його творили, значною мірою завдячуємо тодішньому часові – часові змін. Змін політичної системи, суспільних стосунків, адміністративних правил, але перш за все - змін моральних орієнтирів і світоглядних меж. Саме завдяки цьому якісь речі ми зробили вперше в українській журналістиці, а навіть в публічному житті. Перший не означає найкращий чи виключно позитивний. Однак, для того, щоб їх зробити була необхідною світоглядна відкритість, фантазія, особиста розкутість, а часом і громадянська мужність; а разом з цим - спільнота цінностей і бачення перспектив, а може навіть однакове розуміння місії. Без цього не можливим було б “поневіряння святощів”, підважування авторитетів, шокування читацької авдиторії, до яких ми вдавалися  на сторінках нашої першої газети і в наступних проектах.

Перш, ніж вийти на широку авдиторію з суперечливими текстами, ми влаштовували їх внутрі-редакційні читання (на цій основі потім виник навіть своєрідний клуб “П-П”, де приятелі газети ставали першими слухачами текстів). Практично жодний намір скандальної публікації не обходився без гострої дискусії між членами редакційної колегії. Цікаво, що в міру становлення газети, дискусії ці не зникали, а навіть ще більше загострювалися. Інколи творчі суперечки переходили в персональні сварки, а часом і в особисті образи. В якийсь момент Кривенкові довелося прикласти зусиль, щоб затягнути нас до відомого львівського психотерапевта доктора Олександра Фільца на дводенний курс інтегрування колективу шляхом сучасних ігрових методів психотерапії.  

Хоч я особисто не дуже вірив у всі ці новітні методи вирішення старих як світ проблем, все ж мушу визнати, що участь у Фільцових ігрищах допомогла нам зменшити емоції у взаємних стосунках і підвищити рівень загальної толерантності. Це більшості з нас, колишніх пост-поступівців, дозволяє по нині залишатися, якщо й не в дружніх, то все ж у добрих стосунках.

А це у свою чергу, допомогло Кривенкові легше керувати вже більш згуртованим колективом і спрямовувати його на реалізацію завдань вищого рівня. А також добиватися зрівноваження наших творчих амбіцій з очікуваннями всіх наших читачів, а не лише тих, які нас хвалили і підтримували.

Пояснюючи, чого він від нас вимагає як редактор, Сашкові практично доводилось жонглювати поняттями етики і естетики, в чому він, зрештою, був великим майстром. Переважно останнє слово у цих дискусіях ми надавали Сашкові. Він хоч і залишався максимально коректним і зрівноваженим, то майже завжди умів домогтися свого, а тому був для нас значним авторитетом. Власне його коректність і етичність у оцінці не тільки  наших авторських поглядів на тему, а передусім щодо самої теми, її апологетів чи імовірних потерпілих – була для нас визначальним фактором.

Разом з тим, Сашко досить часто сам ставав ініціатором публікації матеріалів, які викликали спочатку редакційні суперечки, а потім суспільні скандали. Найбільше це стосувалося моєї “ділянки”, як керівника умовного відділу культури, та Юрка Винничука (13), як патрона ще більш умовного відділу літератури. Це зрозуміло, адже ми діяли на межі таких понять, як культура і суспільство, традиція і поступ, мораль і пережитки. Щоб ламати чиїсь стереотипи і моральні бар”єри, потрібно було спочатку зламати себе. У моїй особистій кар”єрі таким випадком стала історія з написанням фейлетону “Дупобачення ілюзії”. Почалось з того, що на ред-колегії Кривенко показав мені чорно-білу фотографію оголеної, зовсім неестетичної чоловічою задниці, і запропонував: “А що, діду, слабо написати коментар до фото?” (14). Я спочатку навіть трохи образився – вражені амбіції підказували, що колеги наді мною піджартовують, можливо навіть, що не трактують мене як поважного журналіста. Але в результаті роздумів на цю тему текст написався якось сам собою і став одним із перших моїх насправді вдалих фейлетонів.

Усвідомлюючи, що особливо гострими та скандальними текстами ми завдаємо по конкретних особах чи по поширених поняттях відчутного удару, намагались, щоб він був якнайточнішим і приносив потрібний результат.

Тому, не зважаючи на те, що на сторінках нашої газети вперше в українській журналістиці було вжито таких слів, як “мін”єт” чи “блядь”, “Рost-Поступ” не став першопрохідцем української бульварної преси. Натомість, зайняв своє місце в історії новітньої української журналістики, як одне з перших чи й перше справді незалежне видання, опінієтворча газета і, як заповідав молодий тоді львівський історик Ярослав Грицак - “провокатор” суспільної думки.

І це сталося, зокрема, завдяки тому, що у своєму творчому методі ми ставили етику майже завжди вище від естетики. Правило було просте: якщо ми зробимо щось “анти-естетичне”, то можемо викликати у читача чи героя публікації відчуття несмаку і розчарування, якщо ж допустимося чину неетичного, то можемо людині завдати поважної кривди.

Проблема, однак, була в тому, що ми жили (і надалі живемо) у фатально не-етичній країні. Про яку “етику” йде мова у країні, яку безпощадно грабують нові еліти, використовуючи при цьому патріотичну незалежницьку риторику. В боротьбі за відродження церкви, “віруючі” протилежних конфесій доходили до того, що кидали в колодязі мило чи підпалювати один одному стодоли. У країні, яка ніколи не практикувала етичність у стосунку до свого населення, навіть називаючи його “громадянами”. Де перемагаюча в окремо взятих областях націонал-демократична братія охоче вдавалася у боротьбі з опонентами до методів своїх попередників. Наприклад, оточення В”ячеслава Чорновола, тоді ще голови Львівської обласної ради, використовуючи суспільні стереотипи, з одного боку звинувачували нас в неетичності за критику колишніх дисидентів і нової демократичної влади, а паралельно розповсюджували чутки про те, що нашу газету фінансує КГБ чи називали “хлопчиками в рожевих штанцях”, натякаючи на наше минуле членство в Комсомолі.

Тому самі поняття “етичності-неетичності” чи псевдо-моральності часто використовувалися для затушовування невигідної правди, як пост-комуністами, так і націоналістами. Пам”ятаймо, що все це діялось у країні, у якій мільйони доларів західної допомоги на ліквідацію наслідків “чорнобильської аварії” розкрадалися, а на оздоровлення в країни Заходу відправлялися здорові “як бики” діти-підлітки колишньої та новітньої номенклатури. Адміністрація країни, де суспільство невпинно убожіло, їздила на дорогих західних автомобілях, викликаючи заздрісні погляди тих же західних громадян, що потрапляли у Київ, Донецьк чи Одесу. Формально заробляючи 20 доларів на місяць, державні чиновники просиджували вечори у дорогих ресторанах, а на роботу одягалися в костюми за “штуку баксів” (15).

Нам видавалося, що тільки провокацією можна було завдати того струсу, який вивів би зі сплячки  суспільство, заколисане піснями про “червону калину, козаченька і дівчину”(16).

Тим більше, що разом з напливом в Україну перших іноземців, на місце своєрідної “етичної пустки” до нас почали напливати й відповідні поняття із Заходу. Вони, зокрема, підказували нам, що не можна випоминати комуністам минулого, що потрібно захищати інтереси меншин, втім і російської, та ще й робити це майже безкритично (17). Спрощено кажучи, дураків пропонувалось називати “мудрими інакше”, а негідників – “порядними по-іншому”. Отже, нам потрібно було справлятися з новими викликами – переоцінювати певні оцінки в контексті того, як до того чи іншого явища ставляться у цивілізованому світі, до якого ми прагнули наблизитися. Пригадую, як ми піджартовували, що тепер мігрантів, котрі почали напливати масово з Африки, за прикладом американців ми повинні називати афро-українцями.

Довший час ми з великою увагою і майже безкритичним сприйняттям ставились до пропонованих Заходом зразків “нормального суспільства”, суспільної етики, моральності. Аж поки не зіткнулись ближче із життям-буттям носіїв західної демократії у наших містах.

Пригадується, зокрема, директорка однієї американської неприбуткової організації у Києві, що передавала нам західний демократичний досвід у сфері, тісно пов”язаній як з естетикою, так і з етикою. Отже, вона як справжня американська естетка винайняла на Хрещатику дві об”єднані квартири, за оренду котрих щомісяця її організація платила 5 тисяч доларів. Вони з чоловіком, теж американським експертом в галузі побудови демократичного суспільства, не мали дітей, натомість тримали там 6 котів, здебільшого підібраних на вулиці. Але, щоб отримати в її організації “ґрант” у 2 тисячі доларів на проект, який би показав, що насправді діється в українському суспільстві, треба було пройти через досить виснажливе і принизливе сито відбору, пережити стрес звіту і зробити так (аби не втратити надію на наступні ґранти), щоб ґрантодавець залишився задоволеним висвітленням теми, на якій він практично не розумівся, та й не хотів.

Гадаю, що саме це мав на увазі Олександр Кривенко, коли писав в ЕНУ, що: “Україну потрібно захищати не лише від Росії, але й від Заходу”. Тим більше, що наші нові еліти, як національно-демократичні, так і пост-комуністичні, охоче брали на озброєння поняття “політичної коректності” та “західних стандартів”, ігноруючи на практиці елементарні етичні правила.

Тепер з перспективи років мені видається, що в багатьох випадках зіткнення з суспільним цинізмом і дволикістю, своєю реакцією ми нагадували того анекдотного “Вовочку”, котрий підгледівши, чим займаються батьки у  спальні, здивовано зауважив: “І ці люди ще забороняють мені колупатися у носі?!”.

Ми розуміли, що їхній цинізм не проб”єш жодними демаскуваннями чи воланнями про совість. Дошкулити їм можна було лише провокацією – нахабною і безпощадною. Це була наша помста за згвалтовану суспільну етику, як ми її розуміли. Тому провокація і стала творчим методом, який домінував і в “Пост-Поступі”, і в ЕНУ, і в ПіКу.

Наскільки наш метод інтелектуальної провокації міцно вдаряв по цих явищах, ми мали змогу переконатися  неодноразово. І тоді, коли парламенти України, Росії та Криму тиражували обкладинку “Пост-Поступу”, на якій Леонід Кравчук був зображений у СС-івській уніформі зі “шмайсером” наперевіс і підписом - “УПА зродилась на Волині” (18). І тоді, коли робітники одного з львівських підприємств зупиняли роботу в нічну зміну з вимогою припинити публікацію Винничукового “щоденника Роксоляни” (19). І значно пізніше, коли 2-й номер нового журналу з коротким фейлетоном про те, що знайшов (у власному вусі) голова Верховної Ради Олександр Ткаченко (20), потрапив на столи всіх владних кабінетів на вулицях Банківській та Грушевського нашої столиці (21).

Ми багато експериментували в балансуванні на межі етики. Правда, балансування на цій межі є дуже небезпечним, бо відчуття етики, якого зазвичай бракувало представникам еліт, що ставали персонажами наших фейлетонів, переважно не бракувало нашому вимогливому читачеві, який не погоджувався на неетичність з нашого боку. Тому нам доводилось дуже вважати.

Однак, траплялися й переступання межі, де естетика або й ідеологія переважали етику. Таким був текст Ігоря Ткаленка (22), персонажем якого став Іван Гель – людина з безсумнівними заслугами для незалежної України, а потім заступник голови обласної ради В”ячеслава Чорновола. А також моя полеміка на сторінках “Пост-Поступу” з львівським істориком Ярославом Дашкевичем, внаслідок публікації у польській “Газеті виборчій” – “Львів – місто підземне” (23). Або Винничуковий опус, в  якому він в уста своєї вигаданої бабці вклав слова “з такої голови можна було б зробити дванадцять тарілок холодцю” на адресу одного з тодішніх новоспечених співаків - голови провінційного будинку культури. Як показали подальший розвиток подій і участь у них згаданих персонажів, наші в”їдливі публікації мали незначну суспільну шкідливість.

Але це не зняло докорів сумління, принаймні у Кривенка, що за його ж словами “призвело до того, що “П-П” першим з українських видань запровадив етичний кодекс, обов”язковий для журналістів”. Не знаю чи зберігся в когось цей кодекс на папері, але в подальшій практиці ми намагались берегти йому вірність як “неписаному правилу”.

За виключенням, може, публікації вульгарної псевдо-ікони на сторінках ПіКу (24). Тоді теж естетика взяла гору над етикою, а провокація замість того, щоб заініціювати суспільну дискусію, образила людей шанованих і втішила людей нікчемних. Ця провокація дала вже зовсім інший ефект, ніж Винничукові “щоденники Роксоляни”, моя “Українська лайка” чи Сашкова “Марґінальна Україна” ще й тому, що зовсім іншим був уже світ навколо нас. Настали інші часи: бульварна преса набула значних обертів, а суспільна вразливість знизилася до найнижчої з моменту здобуття незалежності відмітки.

Подальші спроби провокувати у цей спосіб ставали ще менш зрозумілими і вдалими тим більше, що їх взяли на озброєння такі типи, як Олесь Бузина – автор тексту “Вурдалак Шевченко” (25).

Попри все це Сашко Кривенко залишався невиправним естетом, хоч важко бути естетом в країні, де центральна площа столиці виглядає, за влучним окресленням Леся Подерв”янського, як “застигла в камені музика Поплавського” (26). Але ще важче бути апологетом етики у країні, де владу у своїх руках тримають цинічні, аморальні типи.  Звичайно, можна було замкнутись у вишуканому середовищі і пересуватися Андріївським узвозом у Києві чи площею Ринок у Львові, дефілювати по вулиці Дерибасівській в Одесі чи по Сумській у Харкові...Багато так і роблять, але це не підходило Кривенкові. В ЕНУ він написав про це так: “Я надто люблю Україну, аби миритися з недоумством, лицемірством і бідністю в її народі”.