— Днями з’явилася інформація про те, що Володимир Стретович з групою слідчих збирається розслідувати діяльність фірми, засновниками якої були, зокрема, дружина екс-генпрокурора Святослава Піскуна, екс-віце-прем’єра Миколи Азарова тощо. А Стретович відомий також як один з головних критиків діяльності Піскуна. Дехто це вже прокоментував як політичну помсту.  

— Ну при чому тут політична помста? Інформація про те, що Піскун у 2002–2003 роках, а потім після повернення до своєї діяльності, займався тотальним перехопленням або заволодінням хлібним ринком, надходила до нас і раніше. Але реальних обрисів це все почало набувати вже коли громадянин Сіпунов (є його заява) чітко описує саму механіку, в який спосіб Піскун заволодіває хлібоприймальними підприємствами.

Із заяви: «Пискун, Маляренко, являясь членами СНБО, на самом деле являются носителями большой опасности — потери Украиной одной из важнейших отраслей — хлебной. Именно эти лица стоят за холдингом «Хлебные инвестиции», за которым по мнению экспертов принадлежит пятая часть хлебного рынка Украины».

Але це ж слова. І от на основі цього листа ми почали збирати інформацію про діяльність кіровоградської фірми - «Планета інвестицій». Виявилось, що дійсно є таке Товариство. Ось протокол його засідань зі списком засновників: Триндюк Ігор Григорович, Піскун Світлана Севастянівна, котрі, до речі мешкають в сусідніх квартирах одного будинку у Києві. Грек Анжеліка Василівна, котра народилася у 1969 році, а у графі «батько» зазначила — Маляренко Василь Тимофійович. Ну, Маляренка Василя Тимофійовича у цій країні знають. І ще одна особа — Азарова Людмила Миколаївна — це дружина першого віце-прем’єра, якщо звернемо увагу на день заснування фірми – 8 вересня 2004. Іншими словами — корупція “в махровом цвєтє”. Представники трьох гілок влади зійшлися в одній корпорації і що найцікавіше придумують якийсь документ під назвою «договір оперативної оренди» хлібоприймального комбінату. Я юрист за фахом і за покликанням. Ніде в праві не зустрічав «договору оперативної оренди».

Оскільки мова про хлібоприймальний пункт — а це держпідприємтсво стратегічного значення — воно не підлягає приватизації. І вони в такий обхід заключають цей договір про аренду. І з цієї заяви виникає, що вони упродовж неповного року керування вивели декілька мільйонів гривень з підприємства своїми оборудками. Прийшли призначили свого керівника і т.д. — тут все розписано. Все це було зроблено наприкінці 2004 року тобто на іздиханію режиму.

Я з цього приводу 8 вересня звернувся до президента, 23 вересня президент розглянув мого листа, написав Дріжчаному і Луценку, щоб інформували особисто а нам виділили людей.

— Яким буде наступний крок, якщо підтвердиться ця інформація?

— Згідно з законом про засади боротьби з корупцією ми всі ці докумекнти розглянемо на засіданні Комітету, вивчимо факти, запросимо пресу на це засідання і порекомендуємо прокуратурі відкрити справу за зловживання владою і службовим становищем. Якщо після цього Генпрокуратура не порушить справу — стане зрозумілим, хто в цій країні корупціонер. Я хочу просто, щоб ми вчилися жити по- білому, а не по-чорному.

— А якщо не порушить, то хто тоді корупціонер?

— Тоді журналісти матимуть ціле поле для діяльності. Бо зібраних документів буде достатньо, щоб зробити висновок, хто в цій держав кого покриває і чого нам очікувати в майбутньому.

— Як довго країна може залишатися без Генерального покурора?

— А хоч і на невизначений період — не визначено, не регламентовано — Конституція не передбачає, не зобов`язує ні Верховну Раду, ні президента подавати свою кандитдатуру. Отже в такому стані ми можемо перебувати і півроку і більше, у нас вже такі випадки були.

— Чи я правильно розумію, що Президентові навіть вигідніше мати не Генерального прокурора, а кількох його заступників, якими легше керувати?

— Хто його знає, що Президентові вигідніше в цій ситуації. Як на мене, Президентові, якщо він прихильник правової держави, вигідно вже наступного дня внести кандидатуру, щоб суспільство знало, хто претендує на цю посаду і що законність в цій державі буде. Бо стабільність правової системи полягає якраз у наявності легітимного генерального прокурора, який виконує свої повноваження відповідно до закону.

— Як на Вашу думку, що буде з найрезонанснішими справами, якими немов прапорами помахував ген-прокурор Піску — справа Гонгадзе, отруєння Ющенка і т.д. Яка перспектива цих справ, коли Піскуна вже немає?

— Непросте запитання. Але у запитанні є й відповідь. Я хочу відіслати читачів до резолюції Ради Європи, де представники західної демократії наполегливо радять знайти замовників, а не тільки учасників вбивства Гонгадзе. Це означає, що справою честі Ген-прокуратури — хоч органи не мають честі, а тільки фізичні особи — довести цю справу до логічного завершення. Не залежно від того, хто при цьому попаде в поле зору Ген-прокуратури, дати відповідь — хто ж таки замовив і якою була генеза розвитку цієї ситуації навколо викрадення, а потім і вбивства вашого колеги. Чи буде цим займатися новий генпрокурор, важко сказати. Залежить від того, чи буде цим займатися генпрокурор чи виконувач його обов’язків. Я думаю, що саме слідство припинено не буде, а все решта сьогодні — це гадання на кавовій гущі.

— Вас знали як одного з головних критиків екс-прокурора Піскуна. Як би Ви прокоментували обставини його відставки? Бо різні люди і сили довго вимагали його відставки, але Президент на це не реагував, а тут воно сталося так несподівано.

— Юристи звикли говорити мовою документів. Коли я почув — не прочитав — на одному з сайтів, слова Піскуна в розмові з Пінчуком: «Я тебя умоляю на коленях, сходи к папе, чтоб он не подавал апелляцию» (а коли чуєш голоси і знаєш сленг і побудову фраз, то не залишається сумніву, хто говорить) я думав, що наступного дня буде самовідставка, щоб зберегти залишки гідності і честі. Але цього не сталося і я виступив публічно і сказав, що вважаю призначення його нелегітимним і потрібно це питання піднімати на громадське обговорення. В чому нелегітимність? Кажу.

Ось переді мною рішення КС від 7 травня 2002 року. Президент звертався з запитом, чи можуть районні суди первинної ланки поновлювати на роботі чиновників, які звільнені Верховною Радою, або президентом. Відповідає КС у своєму тлумаченні, що це не виключено, за винятком актів конституційно-політичної відповідальності стаття 122 КУ — це процедура відставки ген-прокурора. Якраз процедура відставки прокурора не підлягає юрисдикції загальних судів.

— Як Ви ставитесь до думки, що скандальний відхід з Генпрокуратури був потрібен Піскуну, аби Юлія Тимошенко взяла б його у свій блок?

— Я не знаю, з ким буде йти на вибори колишній генпрокурор. Але з його заяв випливає, що він хоче йти у політику. Та я щиро співчуваю тому політичному блоку чи партії, яка візьме цього політика. Хоча його наміри абсолютно зрозумілі: у нього є два шляхи — або до «діда Лук’яна» (так у Києві називають Лук’янівське СІЗО. — Ред.), або в депутати. Для Піскуна треба закрити кордон, а його самого затримати на 3 доби і маса людей принесе інформацію — і про його нерухомість; і про його роботу з конфіскатом, коли він «кришував», будучи начальником слідчого управління; і про його діяльність на посаді генарльного прокурора, коли він єдиним телефонним дзвінком дозволяв собі закривати справи і багато чого іншого.

— А як Ви ставитеся до Володимира Литвина як до політика і до його можливої причетності до справи Гонгадзе?

— Я скептично ставився до Литвина-політика, коли він став спікером за рахунок семи голосів наших депутатів, які зрадили блок «Наша Україна». Його перші кроки були незґрабними, але він виріс і як людина розумна і освічена, він швидко увійшов в статус спікера і завойовує політичну прихильність. І все було б дуже вдало в його політичній біографії, якби «мертві не хапали живих», тобто якби не було постійного нагадування, що десь там у когось щось на нього є. Я декілька разів публічно казав, навіть на погоджжувальній раді, — «вирвіть цей нарив», оприлюдніть все, що є — відразу, як тільки це стало елементом шантажу і замахування. А це сталося тільки у вересні, коли до виборів уже недалеко і коли ще досі хтось там замахується — що ви ще почуєте дуже багато чого. Я думаю, що Володимир Михайлович справиться з цими проблемами і його блок успішно подолає бар’єр.  

— А як Ви ставитеся до Віктора Ющенка до Юлії Тимошенко і до перспективи їхньої майбутньої співпраці?

— Я дуже хотів, аби вони сіли в один човен і лягли на паралельні весла. І щоби хтось їм там говорив — можливо Всевишній — в який момент потрібно налягати, а в який — відпускати, щоб нашого човна не кидало вліво-вправо. Ми вже стільки наекспериментувалися в Україні за 14 років, але, як то кажуть, чим далі в ліс — тим страшніші партизани. Немає розуміння, яку державу ми будуємо, які підвалини закладаємо. Можливо, в них вистачить здорового глузду не розхитувати корабель Помаранчевої революції і всі досягнення не скидати в пісок. Бо розкидання голосів і того потенціалу, який ще підтримує нині Ющенка з іншими учасниками, приведе до виграшу опонентів.

— Хто для Вас є втіленням ідеального політика? Зразком, на який хотілося б рівнятися?

— В українській політиці моїм ідеалом досить тривалий час був Левко Лук’яненко. Коли я йшов до політики, він мені подобався своєю розсудливістю, розважливістю, правильністю і попереднім життям. Він прийшов до незалежності України, дорого заплативши за це, в тім числі і неволею. Потім тривалий час я захоплювався позицією свого колеги, нині міністра юстиції, Сергія Головатого, особливо у 1992–1994 роках. А з української історії мені подобається Петро Болбочан, який був розстріляний за те, що не було вчасно створене українське військо, деякі епізоди в Михайла Грушевського. Я перечитую Драгоманова, Винниченка, Скоропадського — взагалі, захоплююсь мемуаристикою.

— Якщо казати про роки 2005 та 1918, Ющенко це хто: Грушевський, Винниченко, Петлюра? Сам він любить згадувати Скоропадського.

— У 1918 році таких як Ющенко не було. Мені здється, Віктор Андрійович — це українське «ноу-хау» третього тисячоліття.

— Ви вважаєте, що в його політичному образі є більше позитиву чи негативу?

— Проблема в тому, що до революції готувалися, до перемоги — ні. Отримати країну з 47-мільйонним населенням, з масою хвороб, з масою недопрацювань — і не знати що робити, то виникає запитання: навіщо було затівати революцію? Сьогодні у мене щодо поведінки Ющенка песимізм переважає над оптимізмом.

— А якби з сьогоднішнім знанням можна було повернутися в осінь 2004 року…

— Я все-одно був би в тому ж місці, з тою ж позицією, бо я воював не за персоналії, а за свободу. І я радий, що українці вистояли, не виявилися тим податливим пластиліном, з якого зліпили фігуру і сказали: «стій так, і таким будеш». Мене втішає, що Помаранчева революція відбулася і Україна стала іншою. Сьогодні багато людей говорять — ми вже не будемо жити як раніше. Тому в мене сьогодні є велике бажання — допомогти президентові будувати цю державу.