РОССИЙСКО-УКРАИНСКОЕ ОБОЗРЕНИЕ
17:54
17:17
17:02
16:13
15:18
Обзоры
15 ноября 2005 г.
версия для печати
(У)країна мрій

Господь покарав дуже тяжко

велів народитися українцем в Україні

Кривенко в ЕНУ

Владимир Павлив

Більшість з того, що написав у своєму житті Олександр Кривенко, стосувалося України — езотеричної і екзотеричної, “трансцендентної і марґінальної”. Отже, немає сенсу цих думок тут розвивати чи тлумачити. Натомість, здається, є сенс спробувати кількома штрихами накидати, звідки бралися такі думки, як вони формувалися.

Виховання Сашка Кривенка, як і багато-кого з нас, не базувалося на суворій націоналістичній чи релігійній традиції. Це давало нам можливість незашорено дивитися на явища, події та людей, які нас оточували, і залишатися відкритими на такі ідеї-поняття, як політична нація чи діалог культур або релігій. “Мені, як і багатьом, з ким знаюся, ближче розуміння України як частки власного “я”, аніж себе — як частки України” — писав Кривенко в ЕНУ.

Вже на самому початку 90-х років, ще до створення “Пост-Поступу” у нашому середовищі виникла певна мода відповідати на патетичні привітання “Слава Україні!” знеохоченим: “Господь з нею” (42). Передчуття того, що до часів “слави” нашій батьківщині ще доведеться чимало натерпітися, наростало з кожним днем. І не просто натерпітися, а міцно поборотися та попрацювати, щоб досягти більш-менш значних успіхів. Бо, як свідчить наша історія — вдавалося нам це рідко.

Натомість, довкола ми бачили чимало людей, для котрих поняття “політичної нації” було практично несприйнятним, а його пропагування навіть розцінювалося ними як зрада чи провокація. І не лише серед тих, хто займався політичною чи громадською діяльністю, але й серед митців, наприклад, художників чи письменників, котрі не ходили на окремі художні виставки або літературні вечори, бо їх авторами-організаторами були “жиди чи москалі”. Тоді в суспільстві (перш за все в галицькому, що нас оточувало і яке ми найкраще знали), котре після десятиліть національного приниження поверталося до почуття національної гідності, котре в черговий раз проходило етап національної емансипації, елемент вірності “своїй” традиції ставився вище, ніж потреба бути суспільством сучасним, тобто переймати прогресивні світові ідеї, розширювати межі власного кругозору.

Тут доречно зацитувати вислів із нашумілої Сашкової статті “Марґінальна моя Україна”, котра обурила багатьох читачів “Пост-Поступу”: “Хлопчаки, які волають “Україна для українців!”, нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров’ю мислять інакше — “Світ для України!”.

Водночас ми бачили як це ж саме суспільство деградує “на очах” в моральному плані і убожіє духовно. Позбавлене жорстких заборон радянської системи, суспільство кинулося у вир здобування благ “нового життя”, змітаючи по дорозі будь-які моральні бар’єри та розтоптуючи “системи цінностей”.

З дня на день відбувалася підміна основних понять. Перефарбовані пост-комуністи ще під крилом Леоніда Кравчука почали використовувати національну риторику для того, щоб легітимізувати свою владу в новій, ніби й незалежній державі. І що найстрашніше — їм сприяла в цьому анти-комуністична опозиція, котра завжди попадалася на гачок популістського українофільства, а також пасивно акцептувало суспільство. Натомість, позбавлені влади ортодоксальні, навіть неперефарбовані, комуністи раптово стали захисниками знедоленого люду, котрий власне вони і їх попередники довели до такого жалюгідного стану.

Особливо дороге нам поняття “свободи преси” почало вироджуватися в свободу газетної порнографії та “журналістського кілерства”. Підміну понять значною мірою  було здійснено практично у всіх галузях суспільного життя, включно з культурою та релігією.

В такій ситуації національна емансипація почала набирати ознак параної, а атмосфера довкола нас ставала все більш задушливою. Розіпнутість між Львовом і Києвом дала нам можливість побачити два дещо різні аспекти одного й того ж явища. А саме — як за допомогою спекулювання на псевдо-патріотичній риториці на тлі морального падіння суспільства зароджувалась нова верства цинічних паразитів, котра підштовхувала молоду державу під управління посткомуністично-напівкримінального альянсу, що згодом сформувався в олігархічні групи.

Основою для цього була цивілізаційна відсталість і моральна зіпсованість українського суспільства. Коли весь світ намагався впоратися з проблемами глобалізації ми пробували будувати національну державу та ще й у країні, населення якої так і не стало єдиним суспільством. Мешканці різних частин України не лише відрізняються мовою і віросповідуванням, але й мають різні історію, традицію, героїв тощо.  

Мотивуючи потребою зберегти громадський мир, українські еліти разом із суспільством не провели переоцінки ні далекої, ні найближчої історії своєї сучасної держави (43), задовільнившись створенням популярних “неконфліктних” міфів. Не проговоривши проблем минулого, не провіши розрахунку з власною історією, ми не змогли випрацювати спільного бачення майбутнього, тому й не маємо спільної думки, куди нам рухатися — на Схід чи на Захід. Сформовані та зміцнілі вже на той момент олігархічні групи, що весь цей час перебували при владі, не тільки нічого не робили, щоб сконсолідувати суспільство, але й робили все, щоб цього не допустити.

Відповідно до того, як це все відбувалося, наростав критицизм нашого середовища щодо України як держави і українців як нації. Наші гострі атаки були спрямовані однаково, як проти цинічних українофобів, так і проти самозакоханих українофілів, яких теж умовно можна протиставити як владу і опозицію. Їхній стиль дій, спосіб думання і риторику ми сприймали, власне як ознаки тієї цивілізаційної відсталості та моральної зіпсованості. Аж до моменту повного розчарування. 

“Нарешті зрозуміли, що це не та країна, в якій ми хотіли б жити” — писав Кривенко на сторінках “ПіКу” у 1999 році. А вже у 2000-му Сашко зробив єдину (принаймні, знану мені) спробу вирватися на довший час поза межі України. Такою спробою я вважаю подання Кривенком разом зі мною заявки на участь у щойно оголошеній Польсько-Американським Фондом Свободи стипендіїі імені Лейна Кіркланда для молодих українських науковців та громадських діячів. Десятимісячна стипендія передбачала, забезпечення житлом у Варшаві та стипендію в 500 доларів, що було цілком доброю сумою, щоб не журитися про “хліб насущний”. Я отримав стипендію, Сашко — ні. Правда, він сприйняв це, як завжди, без якогось драматизму, а як певну приреченість. Гадаю, що інформація про отримання стипендії і реальний шанс виїхати з України була б для нього більшим клопотом, ніж те, що все залишалося по-старому. Пригадую, як після оголошення результатів конкурсу Сашко подивився на мене пристально і спокійно запитав: “Ти що, дійсно, все отак залишиш і поїдеш?”. “А що тут залишати?” — відповів я запитанням на запитання.

Зараз навіть важко точно визначити, коли ми зрозуміли, що наша Україна — красива, вільна, правдомовна, розкута — померла молодою. Може це було тоді, коли Галичина голосувала на президентських виборах за колишнього кегебістського генерала Євгена Марчука, а агітував за нього багатолітній політв’язень Левко Лук’яненко. А може, коли Леоніда Кучму, після всіх його “заслуг” за часів головування спочатку урядом, а потім і всією країною, було переобрано президентом вдруге?  

Може ще раніше — тоді, коли ми зауважили, що ті опозиційні сили, з якими асоціювалася хоч якась надія на зміни у цій країні, замість того, щоб говорити суспільству правду, вправлялися у політичному прагматизмові. Будь-що-будь, але нам все частіше хотілося втікати зі Львова та Києва у інші закутки країни, щоб знайти там ту Україну, яку ми втрачали.

Ми багато їздили по Україні з презентаціями “ПіКу” чи ЕНУ. Харків, Чернігів, Одеса, Чернівці, Івано-Франківськ, Луцьк, Рівне, Житомир, але й менші міста, як Ніжин чи Кам’янець-Подільський. Ці поїздки давали нам можливість зустріти масу цікавих небайдужих людей, людей, які живили надію — “якщо в цій країні ще є такі люди...”. В кожному з цих міст чи містечок ми відшукували магічні місця, що вони ховали в собі таємниці тієї України, яку ми любили. Ми любили її незайману — там, де за словами Леся Подерв’янського: “час пливе в іншому напрямку, а сивого волосся стає менше”. Ці подорожі були приємними і корисними, але найстрашнішими були в них дороги. Одна з таких доріг стала для Кривенка останньою.



Имя:


Email:


Город:

Текст комментария:

ПОИСК
| реклама | контакты
Политика
 Мнение 
13.03.06
 Гонка 
13.03.06
Сергей Жильцов, Киев
 Горизонт 
13.03.06
Виктор Тимошенко, Киев
 Кордон 
10.03.06
Іван Вишенський, Київ

Экономика
 Энергобезопасность 
13.03.06
Юрий Бойко, Киев
 Прорыв 
10.03.06
Сергей Строкань, Москва
 Митниця 
06.03.06
Влад Павлов, Київ

Гуманитарная аура
 Триумф 
13.03.06
Виктор Васильев, Москва
 Часопис 
10.03.06
Володимир Павлів, Київ
 Рецензия 
09.03.06
Иван Воротынский, Москва

Яндекс цитирования