Набрали кредитів – тепер потрібно віддавати! Причини фінансової кризи в Україні та Британії значною мірою схожі – неконтрольований потік коштів з-за кордону, який банки трансформували в кредити фізичним та юридичним особам. Чим доведеться пожертвувати британцям, щоб вийти з кризи, та як уникнути повторення схожих ситуацій в майбутньому? – свій варіант відповіді пропонує Роберт Пестон у британській The Times.

Кредитна криза – це руйнація капіталізму в стилі казино. З уламків постане нова, менш суперечлива економічна модель.

Більшість із нас, будуючи плани на наступні кілька місяців, будує насправді економічний еквівалент бункерів: 2009 рік видасться підступним. Ми зіткнулися з офіційно визнаною рецесією в майже всіх розвинених економіках, і в Об’єднаному Королівстві, схоже, скорочення буде гіршим, ніж будь-де.

Компанії та споживачі не припинятимуть затягувати паски. Буде стрімке зростання безробіття. Багато підприємств, особливо у великому бізнесі, стануть недієздатними – отже, нагородять уряд жахливою дилемою, виживання яких із них підтримати. Ми назичили забагато грошей, і процес повернення не лише вдаряє по життєвих стандартах, а й підганяє надзвичайно важливі зміни в механізмі глобальної фінансової економіки.

Капіталізм змінюється фундаментально. Те, що відбувається, впливатиме на відносини між бізнесом та урядом, між платниками податків та приватним сектором, між роботодавцями та працівниками, між інвесторами та компаніями багато років наперед. Можна припустити, що криза виявиться для нас і для розвинених економік важливішою, ніж крах комунізму.

Новий Капіталізм, очевидно, постане з уламків і може бути справедливішим та не таким відштовхувальним, як модель попередніх 30-ти років. Порятунок системи може змусити її стати добрішою, м’якшою, менш суперечливою, менш подібною до казино, де переможець забирає все.

Ось деякі дані, які покажуть нам, що пішло не так. Якщо додати споживчий, корпоративний і державний борг, відношення наших позичок до нашого річного економічного продукту дорівнює трохи більш ніж 300%, або понад 4000 мільярдів фунтів стерлінгів. За останнє десятиліття ми позичали, і позичали, і позичали: ми гадали, що день, коли треба буде повернути гроші, ніколи не прийде.

Один і з найкращих способів зрозуміти, як нагромаджувалися всі наші борги, – це подивитися на обсяг іноземних зобов‘язань наших банків. Сума зросла з 1100 мільярдів у 1997-му до 4400 мільярдів цього року: знов-таки, це втричі більше від нашого річного економічного продукту.

Ця тенденція оповідає дві історії. По-перше, показує величезне та нестійке зростання в лондонському Сіті та в нашій індустрії фінансових послуг, яка тепер спадає у помсту, ціною масштабних звільнень і дедалі менших зборів податків (може бути, що від 30 до 40 мільярдів фунтів доходу міністерства фінансів втрачено назавжди). Тенденція свідчить і про таке: наші борги є великою мірою кинутими банками в економічний цикл заощадженнями інших країн, зумовлених, передусім, значними позитивними сальдо Китаю та інших економік Азії й Середнього Сходу.

Якщо казати голими фактами, майже ціле останнє десятиліття мільйони китайців мордувалися за копійки і все одно примудрялися заощаджувати, й на рівні держави (Китай нахваляється 1400 трильйонами фунтів валютних резервів), й індивідуально. Цей дисбаланс – між заощадженнями на Сході та заборгованістю на Заході, між їхніми потужними торговельними профіцитами та нашими дефіцитами – ніколи не був життєздатним.

Як на мене, найважливішою подією минулого тижня стало догана міністрові фінансів США Генку Полсону від голови китайського центробанку Чжоу Сяочуаня. Містер Чжоу сказав, що «надмірне споживання та сильне покладання на кредити є причинами американської фінансової кризи» і «США повинні взяти ініціативу й упорядкувати свою політику, збільшити належно процент заощаджень і скоротити торговельний і бюджетний дефіцити».

Це прозвучало досить недвозначною заявою китайців, що вони відтепер не готові фінансувати тринькання США та Великої Британії. Вони не хочуть позичати більше і хочуть бути впевненими: те, що вони вже позичили, не зникне в пориві безнадійних боргів та інфляції.

Тож головне питання в тому, скільки грошей нам доведеться віддати, перш ніж наша економіка повернеться до такої-сякої стабільності. Лише за останні кілька місяців британські платники податків надали нашим банкам позик, зобов’язань, поручительств і капіталу з надлишком у 600 трильйонів фунтів. Що, ймовірно, лише початок.

У роки буму ми створили дві бульбашки-близнючки з активів та кредитів. Обидві луснули. Падіння вартості активів означає втрати для тих, хто позичив, аби купити ті активи (від хедж-фондів до домовласників). Силкуючись виплатити борги, вони продають інші активи, а отже, ціни на них іще більше знижуються, втрачають гроші інші позичальники. А коли вони не можуть повернути позичене банкам, ресурси тих вичерпуються, і тому тануть кредитні гроші, через що наново падають ціни на активи, і так далі в невпинному замкнутому колі занепаду.

Таким чином, нереалістично очікувати від наших банків, аби вони зупинили підступний процес скорочення своїх кредитних зобов’язань, допоки ціни на нерухомість, акції, сировину та інші активи не перестануть падати. Ціни на активи мусять сягнути дна, перш ніж фінансовий сектор економіки зможе перебудуватися й реальний сектор отримає достатньо коштів, щоб почалося піднесення.

Хто винен? Коротка відповідь – ми всі. Але важко надати переконливий аргумент проти уявлення, що найбільше до поразки спричинилися банки та банкіри – бо вони систематично не робили того, за що їм так щедро платили, тобто не оцінювали як слід ризик усіх тих позик. Виживання їх як інституцій тепер цілковито залежить від волі урядів та платників податків.

Є причини вважати, що кредити платників податків не можуть і не будуть повернуті протягом багатьох років. Тож якщо почалася більш-менш стабільна націоналізація банківської системи і невдовзі почнеться істотна підтримка реальних компаній у реальній економці з боку платників податків, то наші банки та компанії змушені будуть працювати значно тяжче, аби підтримувати добру волю тих, хто триматиме їх на плаву: мільйонів і мільйонів платників податків.

Це означає, що керівникам найбільшого бізнесу доведеться стати більш видимими. Вони муситимуть проявити справжнє розуміння не тільки турбот своїх працівників, а й усіх платників податків. Директори, яким це вдасться, надихнуть свій бізнес простими, раціональними стандартами добропорядності. І вони однозначно отримуватимуть менше за більше роботи.

Та найбільший урок такий: ми за мільйони миль від того, щоб створити політичні та регуляторні інституції, які допомагали б нам стримувати ризики глобалізації. Якщо необмежений потік капіталу, товарів та послуг виживе й не відступить за мури національних держав, через що ми всі надовго могли б опинитися в злиднях, – тоді нам доведеться знайти значно кращий спосіб контролю за глобальними ризиками та співпраці між урядами, що давала б раду цим ризикам.

Декому це може здатися загрозою національним суверенітетам, гострим кінчиком антидемократичного клина, за допомогою якого світом правитимуть безвідповідальні бюрократи. Примирити наші політичні традиції з потребою зробити безпечнішим глобалізований світ – буде непростим завданням зробити це м’яко. Але це не завдання, від якого ми можемо ухилитися.

Роберт Пестон є бізнесовим редактором на BBC та автором книжки «Хто керує Британією і хто винен у нинішньому економічному безладі?»

ІноЗМІ