П’ять років тому один за одним за короткий проміжок часу пішли з життя четверо стовпів української журналістики, яких поєднували два фактори – час, в який вони жили і робили своє ім’я, та харизма, яку мав кожен з них.

Журналіст Микола Вересень знав усіх чотирьох. Він починав свою кар’єру журналіста у той самий час і теж був на війні (як журналіст Бі-Бі-Сі).

«За ті півроку, – каже Вересень, – пішло з життя четверо людей, які точно розуміли, з чого складається професія журналіста». З Коломійцем вони дружили, з Набокою – дружили, з Процюком – дружили, з Кривенком – ще й разом працювали і часто пили

- Що треба розуміти, коли ти журналіст?

- Журналіст – як соціальний працівник, він завжди, за всіх умов пам’ятає про соціум, він не бере участі у політичних чи будь-яких інших суперечках. Якщо ми зараз ввімкнемо телевізор чи візьмемо до рук більшість газет, то побачимо, що журналіст свідомо чи підсвідомо працює для якогось політика, але не працює для суспільства. Для журналіста сьогодні не є наріжним каменем питання – як краще і вигідніше жити людям, що буде, коли при владі опиниться той чи інший політик, бо відповіді саме на ці запитання є найважливішими. ...І ніхто з чотирьох ніколи не схибив. Кожен знав свою професію, і кожен розумів, що журналіст не має права когось любити, а когось – ні.

І те, що їх з нами нема, – це не лише одна моя втрата, це втрата всіх моїх друзів: і Міша Ко у, він, як самурай, не міг допустити, що його честь може бути заплямована, Михайло не міг жити, не маючи честі; і Сергій Набока, з яким я познайомився у 1989 році, коли він – уже на волі – заново починав усі ці антирадянські акції; і Тарас Процюк, який бігав все те знімати, а згодом влаштувався в Reuters; і Сашко Кривенко, який помирає так, як жив – на льоту, він завжди був на фронті, на будь-яку проблему казав: «це моя війна, і я беру в ній участь». Це ті з перших, хто почав творити нову українську журналістику.

Купа людей працювала з Михайлом, Сашко – це взагалі ціла Школа, Україна багато в чому чула себе голосом Набоки, і світ бачив себе очима Процюка, українця, це важливіше, ніж «соплі» навколо його смерті.

- Наскільки така поведінка багатьох українських журналістів і політиків навколо Тарасової смерті є виправданою?

- Я завжди казав, що людиною, яка б найбільше сміялася з обговорення усіх питань, пов’язаних зі смертю Тараса Процюка, був би Тарас Процюк, якби він був живий.

Багато людей намагалися зробити власний піар (дурна ідіома) на його загибелі в Іраку. Я можу перерахувати на пальцях однієї чи максимум двох рук, хто не коментував його смерті і хто, власне, не «сопливив»: це Тарасова дружина Ліда, а також усі ті професійні журналісти, хто був на фронті бодай три дні у своєму житті.

Вираз «à la guerre comme à la guerre», тобто «на війні як на війні», ніхто ніде не скасовував. А отже, важко собі уявити, що людина, яка знаходиться в зоні бойових дій так довго, як Тарас, не усвідомлює всіх небезпек, але продовжує там знаходитися. Знаєте, що таке війна? Це – просто відсутність правил. Коли ми з вами їдемо по вулиці, знаємо, що зараз включиться червоне світло світлофора, і ми стоїмо, для інших – зелене, і вони поїдуть. А танкові пофіґ, червоний, жовтий чи зелений колір. Правило війни – це порушення цивільних правил життя.

І тому, попри те, що в мене є різні думки, я розумію того сержанта, який сидів у тому танку. Я не можу влізти йому в голову і в голову Тарасові, але як людина, яка була на війнах, можу точно сказати, що насправді дуже боїться сержант. Він їде і дуже боїться, що в нього хтось вистрелить. Це війна. Інстинкт самозбереження ніхто не скасовував. Усі журналісти, які були тоді у готелі, полізли на дах. Тарас завжди любив мати ексклюзивні кадри, тому міг подумати: всі з тієї точки знімуть, і не пішов на дах, залишився в номері, де і поставив камеру. А той сержант у танку, напевно подумав: там на даху до фіга віддзеркалюється лінз, значить, це не снайпери і не наводчики. Солдат побачив окремий відблиск у вікні і, рятуючи своє життя й життя тих, хто їде позаду, вистрелив.

- Скільки в Україні є професійних воєнних журналістів?

- Є Сергій Каразій, вони з Тарасом були найближчими друзями і дуже часто працювали в парі. Коли були воєнні дії, Тарас був на одному боці, а Сергій – на іншому. І це була страшна внутрішня трагедія для них обох, бо коли йшов наступ, Тарас розумів, що там – Сергій, і це ризик для його життя, і навпаки.

Є видатний військовий журналіст-фотограф Єфрем Лукацький.

В Україні зараз живе голландець Онно Зонефельд, який у своїй країні отримав звання кращого журналіста 1995 року за Чеченську війну. І на цій війні від бомби загинула його кохана – американська журналістка.

Таких журналістів, хто перетинав фронт, а не був лише на першій чи другій лінії боїв, можна порахувати на пальцях однієї руки. Снаряди і бомби вчать дуже швидко, два дні – і ти все розумієш.

- Коли журналіст їде в зону бойових дій, він це робить з власної волі чи під тиском працедавця?

- Слава Богу, війн у світі не так багато, щоб там були сотні журналістів. Але питання в тому, що це – завжди особистий вибір.

У світі є єдина контора – Frontline News, яка підписує величезний контракт зі своїми працівниками і платить їм величезні гроші, і журналісти просто зобов’язані їхати туди, куди їх направлять. У решті випадків – це завжди напівтвій вибір. Коли я їздив від Бі-Бі-Сі, то керівництво завжди говорило таку фразу: «Ми тебе не вмовляємо».

- Подібні слова використовують тільки для заспокоєння сумління чи можуть і прописати у контракті? Як телеканал/редакція відповідає за те, що може трапитися з журналістом у зоні воєнних дій?

- Керівництво редакцій до цього завжди досить обережно ставиться, вони не можуть наказувати.

До речі, редакція Reuters не пускала Процюка на війну в Ірак, Тарас сам пробивав це відрядження. Він зазвичай телефонував мені з місця подій (із Пакистану, чи з Чечні, чи з Близького Сходу). Якось він телефонує, я його запитую: «Де ти?» – «На Голанських висотах». – «І що?» – «Шашлики жеру». – «Чому?» – «Ну, ми думали, що буде напруга, а напруги немає, ніхто не стріляє». У Македонії в очікуванні війни він вирішив вчити македонську мову, сказав, що винайняв собі віллу на озері (бо це тоді було дешево), і вчив.

А 2003 року Тарас подзвонив перед поїздкою. І це був єдиний раз, коли він мені зателефонував до відрядження, сказав: «Кайф! Я зараз у Лондоні – отримав дозвіл, оформлюю всі документи і лечу!». Він мав пробути там два тижні – працівники редакцій часто змінюють один одного на посту, і ми домовилися зустрітися першого квітня в Одесі. Але Тарасу не знайшли заміни.

Телефонував йому за чотири дні до загибелі, він не брав слухавку. Я подумав, що вже немає стільникового зв’язку. А згодом, коли дивився новини на НТВ, по куртці побачив – під одіялом несуть Тараса (перші години ніхто не міг дізнатися, що сталося).

Коли зателефонував в редакцію, мені підтвердили – загинув Тарас (Reuters має ембарго на інформацію, бо спочатку повідомляють матері або дружині, а лише потім – світові. На момент моєї розмови з Лондоном його дружину Ліду вони ще не знайшли). От і все.

І, до речі, це була мрія Тараса – він хотів зняти свою смерть, пару разів мені про це казав. Бійтеся бажань!

- На вашу думку, чому рівень вітчизняної школи журналістики настільки низько впав порівняно з тим, коли починали працювати усі четверо – Коломієць, Набока, Процюк і Кривенко, яких поєднав час, харизма і трагічна смерть?

- Частина того скурвлення також в тому, що з життя пішли ці чотири людини, і немає до кого тягнутися. А особливо зараз, після 2004 року, коли всі «очки сгорели», а всі заслуги до цього року закінчилися. Я більше за все сумував під час революції, бо всі вони хотіли це бачити.

Я думаю, що українська журналістика була би зараз інакшою. Сьогодні немає школи – це правда, і це величезна проблема.

Єдине, чого б я дуже хотів, щоби пам’ятали про цих людей, щоби хто-небудь, коли-небудь сказав би фразу, яку завжди промовляють у таких випадках: ми стояли на плечах гігантів. Бо вони були такими. І Україна поки що не оцінила їх.

- Невже немає кому оцінити?

- Поки не час.