Іван Вишенський, Київ

Сьогодні розпочалася остання сесія Верховної Ради України четвертого скликання. Ніхто не сумнівається, що вона буде бурхливою і для багатьох депутатів стане останньою у статусі «народного обранця». Керувати кораблем українського парламентаризму у цьому розбурханому морі депутатської анархії доведеться спікеру Володимиру Литвину.

Завжди старанно одягнутий і причесаний спікер досі давав собі ради із депутатами, котрі то блокували трибуни, то виривали з його столу мікрофони, то просто грубо лаялися. Однак, тепер Володимиру Михайловичу прийдеться нелегко. І не тільки тому, що для багатьох депутатів це буде «послєдній і рєшающій бой», а й тому, що його все більше оцінюють не стільки як голову парламенту, а як керівника політичної сили Народний блок Литвина, яка є учасником передвиборчих перегонів. А відтак передчасно посивіла бездоганна «укладочка» Володимира Литвина вже приглянулася не одному колекціонерові «політичних скальпів».

Володимиру Михайловичу Литвину судилося бути головою парламенту, який проводжав епоху президента Кучми і зустрічав епоху президента Ющенка. Отож, спікеру довелося відчути на собі всю повноту «чару» древнього східного закляття – «щоб ти жив у час перемін». Втім, не можна сказати, що ці переміни принесли Володимиру Литвину виключно негативні емоції. Навіть, навпаки. У критичний момент «оранжевої революції» саме голова Верховної Ради зумів здобути собі цінний політичний капітал. В очах міжнародних посередників, частини «майданного народу», котрий зовсім не бажав кровопролиття, а також для багатьох лідерів революції саме голова Верховної Ради став особою, завдяки якій значною мірою вдалося досягнути компромісу і розв`язати кризу. Представники нової влади настільки довірилися Литвину, що навіть якийсь час (а деякі й досі) розглядали його політичну силу як натурального партнера «помаранчевих», навіть як члена «коаліції помаранчевих сил», що для багатьох послідовних революціонерів було абсолютно абсурдним.

До речі, про політичну силу – це ще один здобуток Литвина, винесений з періоду «перемін». Раніше Володимира Литвина розглядали як доброго «адміністратора» (керівник Адміністрації президента Кучми, голова ВР) – виваженого, поміркованого, виконавчого тощо. І якось нікому не приходило в голову розглядати його як лідера самостійної політичної сили. І те, що спікеру з моменту революції вдалося перейняти під своє крило і змобілізувати напівдохлу Селянську колись, а потім Народну партію, доповнити її депутатською групою втікачів з інших фракцій і створити передвиборчий блок свого імені, можна вважати неабияким успіхом у справі політичного маркетингу. Тим більше, що на початку соціологи позиціонували Народний блок Литвина (НБЛ) як третю силу, після «блоків» Януковича і Ющенка.

Однак, позиція «третьої сили», яка стоїть осторонь від головних ворогуючих таборів і представляє собою образ стабільності, безконфліктності і т.д., була можливою, поки внутрішній український світ сприймався у двох барвах – «оранжевою» і «блакитною» (а точніше – біло-блакитною). В силу наростаючого розчарування все більше людей відмовлялись від ідентифікації з котрим-небудь із цих кольорів і залишались ніби «нічиїм» електоратом. Саме в той момент розробники символів і політичної реклами НБЛ зробили ставку на цих людей: так з`явився зелений (заспокійливий) колір блоку, так з`явилося його головне гасло МИ (на противагу «вони», тобто помаранчеві чи біло-сині), так з`явилася реклама, де Литвин зв`язує канат, який розривають «вони».

Та все зіпсували інтриги, скандали і передвиборча возня. Коли поділились «помаранчеві», то роль протиборців зайняли НСНУ і БЮТ, а роль об`єдинителів взяла на себе Пора-ПРП. Коли Янукович відмовився від створення блоку «анти-оранжів» і почав підминати всяку політичну дрібноту під Партію регіонів, тут як самостійна сила знову появилися комуністи зі своїм традиційним «Позвольтє!». Ну і нікуди весь цей час не дівалися, а навіть поступово зростали в силі соціалісти Олександра Мороза. І що найприкріше для Володимира Литвина, це те, що з розширенням передвиборчої оферти, його політична сила весь час сповзала вниз у рейтингу кандидатів на вступ до майбутнього парламенту.

Сьогодні ж блок Литвина у більшості соцопитувань займає стабільне шосте (воно ж переважно розглядається як останнє) місце серед партій, котрі мають шанс потрапити до майбутнього парламенту. Як для політичної сили з однорічною історією існування це не так вже й погано, але це зовсім не співпадає з амбіціями Володимира Михайловича. Тим більше, що передвиборча боротьба загострюється і противники атакують. Внаслідок цього про «миротворчу і поєднавчу» роль Литвина під час політичної кризи 2004-го вже мало хто згадує. Більший акцент робиться на те, що НБЛ – це «відстійник» старих «кучмістів». І хоч людей, котрі були опорами режиму Кучми можна знайти і в Нашій Україні, і в БЮТ, не кажучи вже про Партію регіонів, саме за блоком Литвина закріпилося ось це ганебне клеймо «кучмісти».

«Кучміст» сьогодні – ворог практично для всіх учасників передвиборчих перегонів, котрі мають шанси на перемогу. Янукович давно пропагує тезу, що Кучма і кучмісти його зрадили і змовилися з «помаранчевими». «Помаранчеві» усіх відгалужень традиційно використовують риторику, у якій «кучмісти» є «хлопчиками для биття». Симоненкова мантра теж базується на тому, що «комуністи завжди були в опозиції до режиму Кучми, а тепер – до режиму Ющенка». Мороз також не проти позбутися НБЛ, оскільки люди Литвина спробували зайняти традиційну нішу соціалістів – виваженості, поміркованості, «серединності». Навіть Вітренко прекрасно розуміє, що чим менше шансів буде у НБЛ потрапити у парламент, тим більше шансів отримає її «Народна опозиція».

Однак, політичні конкуренти – це одне, а довіра виборців – це щось інше. Саме на них покладає надію Володимир Литвин, невтомно працюючи на популяризацію своєї політичної сили, безсоромно використовуючи при цьому службове положення голови Верховної Ради. Зустрічі з трудящими в «городах і вєсях», конкурси для творчої молоді, розмови з іноземними послами і т.д. і т.п – все це повинно закріпити образ того усміхненого, розумного, виваженого лідера, на котрого варто опертися в розбурханому політичному морі. Щоправда, не обходиться у спікера і «без проколів». Як показали останні соцопитування, проведені Національним інститутом стратегічних досліджень, аж 42% прихильників НБЛ засудили участь Литвина і його депутатів у відставці уряду Юрія Єханурова.

Останні півтора місяці що залишилися до парламентських виборів в Україні стануть дуже важливими для НБЛ. Чи зможе залишитися блок у шестірці виборчих фаворитів? Всі шанси для цього є: реклама НБЛ найбільше викликає симпатію у пересічних громадян, на рекламу блок за неофіційними даними потрапив грошей більше, ніж будь-який інший учасник цієї кампанії. Про те, що НБЛ є блоком багатим на передвиборчі ресурси, знають всі піарники і потіттехнологи в Україні. Підставою для таких припущень є й те, що головним фінансистом НБЛ є депутат Ігор Єремеєв, тісно пов`язаний з нафтовим бізнесом. Та разом з тим всі, здається, розуміють, що вирішальне значення на долю блоку Литвина матиме робота останньої сесії Верховної Ради четвертого скликання, а точніше – роль у ній самого Володимира Михайловича Литвина.