«Генеалогію Майдану» вона досліджувала з такою ж прискіпливістю і жорсткістю, як і «український секс», демонструючи безсоромно всі проявлені національні комплекси, «трупів у шафах», але й залишки прекрасних рис, успадкованих від предків. Наприкінці минулого року у київському видавництві «Факт» вийшла чергова книжка про Майдан – «Let my people go» Оксани Забужко, славу котрій приніс літературний бестселер «Польові дослідження українського сексу».
Володимир Павлів
Книга носить підзаголовок «15 текстів про українську революцію» і становить у більшості (окрім передової статті «Озираючись уперед» та завершального оповідання «Альбом для Густава») збірку статей та інтерв`ю, опублікованих у різних європейських, українських та російських виданнях в період з 24 жовтня 2004 р. по 20 травня 2005 р.
Послідовне читання цих текстів нагадує чимось перечитування хроніки подій, особливе значення якого полягає в усвідомленні, що автор в попередньому тексті формулював свої думки без врахування того, про що говоритиме у наступному. Загальне ж підсумовування легко знайти у «передовиці», де Оксана Забужко з неприхованим і вже традиційним для української інтелігенції розчаруванням стверджує: «Була революція. Був народ. Були жертви. Були герої. А лишилися – тільки політики з безецно, по-ексгебіціоністському виваленими нам перед очі брудами своєї політичної кухні та веселі хлопці-журналісти, які страшенно собою вдоволені, гасають із камерами по нічних шинках Києва – то за дівчиною сина президента, то за хлопцем дочки прем`єр-міністра...». У цьому ж тексті авторка пояснює, чому обрала саме таку назву для своєї книги: «Цілу осінь 2004-го мені невідчепно крутився в пам`яті, як на старій «заскоченій» платівці, грозовий – аж приском по шкірі – мотив старого негритянського спірічуелсу, «Let my people go».
В книзі Забужко інколи висловлює думки, які можна назвати суперечливими, а висловлювання, яких уживає, традиційно провокативні, однак її книжка є значно ціннішою від тієї дюжини видань з квазі-юб`єктивним обсмоктуванням майданного солоду і патоки, які з`явилися за останній рік, хоч би з двох причин. По-перше, не викликає сумніву, що Забужко була і залишається палкою прихильницею Майдану і послідовною захисницею його ідеалів. А по-друге, авторка «Let my people go» має тверду репутацію безкомпромісного інтелектуала і дослідника української душі «зі скалпелем в руках». Хоч, ідучи за хронологією оповіді про київські події восени 2004 року, не важко зауважити, що їх генеза йде саме у такій послідовності – від «захисниці і симпатички» до «скальпеля в руках».
А початок книзі дав відкритий лист, якого Забужко розіслала знайомим науковцям, письменникам, журналістам etc. із багатьох країн світу 24 жовтня 2004 після тієї ночі, коли під Центрвиборчкомом на групу мирних маніфестантів, прихильників Ющенка напали озброєні в молотки і ножі переодягнені міліціонери, привезені владою з провінції задля здійснення провокацій. Свого листа Оксана Забужко розпочала так: «Дорогі друзі! Я пишу до вас із країни, якій зараз загрожує лиховісна перспектива за який тиждень бути силоміць оберненою на одну з найжахливіших бандократичних диктатур, знаних Європі від часів Гітлера й Сталіна». Цього листа надрукувала німецька газета «Süddeutsche Zeitung». Потім тексти Забужко з`явилися ще й у італійській «Il Manifesto», євро-американській «Wall Street Journal Europe», німецькій «Spigel Online Internationale» та скандинавських «NRC Handelsblad» і «Expressen» та ін.
На сторінках усіх цих видань інтелектуалка з України, здається, намагається переконати західну пресу, що «інформувати про нинішню українську драму на підставі російських джерел – то приблизно те саме, що описувати Рух Опору за протоколами ґестапо». А з іншого боку вона пробує відкрити «людське» обличчя «оранжевої революції». Внаслідок цього низка персонажів – як то таксист, що готовий був іти в партизани; бабця, яка носила на Майдан термос, чаю з котрого вистачало на 3 кружки; а також донецькі «братки» тощо - перемандровують із тексту в текст.
Найціннішим моментом в книзі є, звичайно, автентичність вражень, настроїв та оцінок, що нуртували тоді в голові автора. Передчуття Забужко «каштанової революції», яка для письменниці «остаточно визріла і висить у повітрі» в тексті ще від 30 жовтня є куди ціннішим свідченням для новітньої історії, ніж пост-революційні стогони «кучмістів» про те, що революції, мовляв не було, а був запланований західними спец-службами анти-конституційний путч.
Те саме стосується, до речі, і «помаранчевих героїв». «Не живучи в Україні, мабуть, важко уявити, - пише Забужко, - наскільки, власне, перемога Ющенка «не належить йому...». І далі – «Люди тому й вийшли на вулиці, що перемогу вкрали не в Ющенка, а в них…». Ця книжка заслуговує на похвалу вже тим, що Оксана Забужко дає в ній найкоротше і найвлучніше на даний момент визначення першопричин, які лежали в основі «вибуху на Майдані» – «Закон збереження пам’яті».
(Оксана Забужко. «Let my people go». «Факт», Київ, 2005)
